13 мая 2018 г.

Моя сирна історія

Навіть на тлі загальної радянської бідності наша сім’я була не була заможною: мати — молодший інженер із зарплатою в 150 рублів; все, що було з ознак «інтеліґенції», — книжки, яких дійсно було багато, і науково-популярні журнали. Наш харчовий раціон складався з хліба, картоплі, макарон, молока та всяких кефірів-ряженок-ар‘янів (навіть вершки були чимсь незвичним), вареної ковбаси або курки, яєць, капусти, моркви та яблук з дідового городу. Інколи з’являвся майонез. Звичним також були масло, марґарин та олія.

Папа з моїми оцінками бідності не згоден, адже він одружувався не стільки з кохання, скільки з огляду на свою ще більшу бідність — тобто йому здавалось, що Люда, моя мама, живе в багатстві…

Але я відхилився.

Сири з‘являлись рідко: маленькі скибочки, які з придиханням називались «голландськими», а мені здавались якимись ніякими, не такими як ковбаса 🙂 або солодкі сирочки. Під час Перебудови і загальної руїни, коли маму звільнили і вона пішла в кондуктори, а потім на ринок торгувати, ми попри скрутні роки змогли собі дозволяти більше і сири стали з’являтись частіше, але мама завжди брала оті всякі типу «голландські» — мабуть через те, що раніше це була якась розкіш.

Наступний етап — після аспірантури, коли мій коханий Саша купував всякі незвичності: з пліснявою та без, м’які і тверді, гострі і лагідні… Мама так і не звикла до цього, вона трималась отих зі своєї молодості. І от недавно я в Литві спробував їхній твердий джуґас. Поки що він мені смакує краще. Звісно, решта нікуди не ділась — прямо зараз я приніс з Призми ціле багатство для бідної радянської дитини: п’ять різних сирів з різних країн, але не втримався — почав з Литви

Читать далее

9 мая 2018 г.

Трудова

Лето 14-го. ИнФОУ. Уже принято решение эвакуироваться из Донецка. Иду в наш отдел кадров. Единственная Оксана под звуки канонады оформляет документы, достаёт из железного шкафа самое главное сокровище — трудовую книжку, заведённую ещё в 1995-м и с тех пор не покидавшую этого шкафа. Отдаёт мне. Для неё это была уже привычная операция — уезжал не только я. На выходных я забираю кое-какие реактивы, свои два бойлера, стол, лампу, мультиварку, авторефераты и книги, еду через блок-посты грузовиком в Мариуполь. Обживаюсь на улице Трудовой. Понадобилась ли эта трудовая? — Меня приютил на три года Мариупольский университет. В Таллинн я тоже её взял. Скорее просто как воспоминание. Это, когда-то хранимое в железном шкафу сокровище, лежит теперь в папке с другими бумагами из прошлого
Читать далее

3 мая 2018 г.

Вовки і архаїка

Надвечір читав був лекції акад. Залізняка (до речі, дуже раджу) про санскрит, систему російського наголосу, і мимоволі згадував свої перші враження з першого ж заняття естоської понад рік тому. Наступного дня, коли наша естонка Галя запитала в мене, як то було, сказав: «не ображайся, це лише суб’єктивізм, але в моїй уяві завили вовки темною ніччю в зимовому лісі — така архаїка! Латинські десяток значень аблятиву і багатий вокалізм санскриту як живі перед очима стали!» Тепер-то я знаю, що насправді уральські мови є відносно молодими в порівнянні з індоєвропейськими, а серед них естонська — чи не найбільш модерна, так що ще питання, де вовки голосніші. Але менше з тим. Тоді далі я мимоволі почав порівнювати російську з українською, бо це тільки в шкільному підручникові є шість російських падежів, а насправді їх чи не п‘ятнадцять — і зокрема ті локативні, якими так жахають уяву нещасних імміґрантів у підручниках з естонської. В російській, на відміну від української, вони є живою розмовною нормою (почути «домой» можна в звичайному міському побуті, почути «домів» можна хіба від дуже освіченої людини в особливому контексті — або в діялектах). І, читаючи Залізняка, я дуже тішився тим, що ці аматорські почуття були вірними — російська є значно архаїчніша від української: вовки виють, старі смереки в темному лісі скріплять від вітру, хмари крадуть місяць, падає сніг…
Читать далее

26 апр. 2018 г.

Про шкоду інтернету

Якось, спекотним маріупольським літом, після другого курсу університету я нудився дома на сьомому поверсі будинку 88 на Машинобудівельній. Край міста, вікна виходять на поля, телевізор крім серіалів нічого вдень не показує. Книги з власної бібліотеки перечитані, піаніно вже задовбало не тільки сусідку знизу, але й моїх кішок… Нудота така страшна, що залишається тільки спати на старому дивані обличчям до гдрівського килиму. Але свого часу давно чекали дві книжки — колись, класі в п’ятому школи папа подарував мені Лідію Вінічук — гарний переклад відомого польського самовчителя латини.

Мама, яка завжди ревнувала, відразу тоді десь купила простенький підручник медичної латини для фельдшерів… оті дві книжки чекали на полицях. Et lux facta est — я взяв тоншу, мамину, сів задравши ноги на лоджиї, et incepi: -a/-ae, -us/-i, -is/-is, -us/-us, -es/-ei; recipe ut fiat pulvis, satur venter bene dignoscit… Duo menses studebam librum istum, dum aestum finitum’st. Але все добре закінчується, закінчився і підручник. Я пишався, адже в школі я вважався мовно-тупенькою дитиною — що взяти з хіміка крім якоїсь травки-отравки? Десь узимку прийшла черга на папину книжку…

Навесні четвертого курсу одногрупник невідомо нащо притягнув на лекцію підручник польської. Я його помацав, засумнівався, пішов до шефа питати (він знає багато мов, зокрема польську), той в свому директорському кабінеті хмикнув, але показав як читати і ще процитував з його дитинства związek radziecki to wielka potęga та nie pieprz pietrze piepszem wieprza… Зрозуміло, що літо вже хоч і було спекотним, але аж ніяк не нудним, попри той самий гдрівський килим. Інтернету ще не було. Потім якось Максим Малыгин взяв з бібліотеки підручник зі староґрецької — вау, які цікаві закорючки! щоби привчити себе до них (не до граматики, тільки до письма), потрібні були окремі зусилля.

Вже потім, після аспірантури, поки хтось купався в морі, я на пісочку сидів з підручником Славятинской та намагався вбити в голову, чим аорист від перфекту та імперфекту відрізняється… Про всякі дотичні теми на кшталт інтерлінґви та старослов’янської мовчу — то як маленький адюльтер, провітрився і додому. А потім в Інститут прийшов Інтернет… пошта, аська, інші цікаві місця, фб зрештою… — ніякого проґресу, сама деґрадація і аристократичне шампанське зранку.

Так тривало ще донедавна — лежиш собі в центрі диґітальної країни, килима однак нема, спеки теж, і тупо чекаєш, чи поміняються новини в інтернеті. Сумління мучить, але фб як травка-отравка чи ота шалена бджілка від рошену — ніби ще п’ять хв тому кульок був, а вже нема, куди воно лізе?!? Мабуть, не один я тут так страждав, бо з’явилась на телефоні маленька програмка, яка заміняє і лоджию, і рошен, і фб зрештою — et vidit deus quod esset bonum: вчи собі слова і фрази, бався, бо hominis est грати. Шкода тільки, що там латини нема! Або грецької! Або санскриту! Але естонська — перша неіндоевропейська для мене — прямо як латина заходить, ut impleatur domus mea. Інтернет не тільки шкодить, але й авксилію дає

Читать далее

21 апр. 2018 г.

Майдан в Ереване

«Знаете, Максим, мы придавлены нашей древностью, — сказала мне в прошлом году мудрая армянка, — мы пережили так много всего за тысячелетия, что ничему не удивляемся и не верим». Что я мог этому противопоставить? Тогда я не знал. Теперь знаю: в Армении идёт революция, пока ещё бескровная (дай бог!), до этого был Электрический майдан, а ещё раньше — замученная российским солдатом семья, когда вышел на улицу весь город… Всё как у нас — Налоговый и другие майданы, Врадиевка, сожжённая заживо Оксана… Наверно, Украина тоже долго была придавлена своей древностью и уже ничему не верила и ни на что не надеялась. Но случилось чудо и чудовище бежало. Я ежедневно смотрю стримы из Еревана, как смотрел стримы из Киева. Смотрю одновременно с восторгом и слезами. Пусть вам повезёт!
Читать далее

20 апр. 2018 г.

Сказка — ложь

Когда я только приехал в Таллинн, я думал: боже, куда я попал? — в сказку, наверное: избушки на курьих ножках (офис наш был возле Кристины) и рожи русские! (не в том смысле, что идентифицируют себя так, а в том, что строение костей лица такое же, как в каком-нибудь Петербурге).

Это уж потом я вспомнил, что север России населён русифицированными финно-уграми: вот-эти-все кокошники принадлежат уральским народностям, а известные с детства бабы-яги, кикиморы и прочие милые персонажи суть вольное пушкинское изложение финно-угорской мифологии.

Украинцы, поляки и беларусы, впрочем, литовцы тоже, совсем не так выглядят: фигуры более коренастые, лица более круглые, менее скуластые… писаный парубок вообще больше на турчонка похож… (если что, ровно половина моей крови приехала в Мариуполь из-за Урала в начале XX века).

Так вот, смотрю намедни старый мультик «Ивашка из дворца пионеров» — тот, который под простоквашкой. Это так забавно, интерпретировать его в свете изложенного: Бабка-ёжка, хтонический финно-угорский персонаж, посылает гусей за упитанным мальчиком для утех телесных. Гуси, проведя кастинг, выбирают не худенького скрипача (а кто у нас на скрипке играл в Одессе?) и не девочку-балерину (бабка вполне ясно указала на предпочитаемый гендер по вызову), а коренастого, круглолицого и — внимание — брюнетистого пионэра с руками из плечей, к тому же IT-шника. Мальчик связывает бабку (извращенец!) и устраивает в доме групповой дебош с котом-баюном, кощеем и змеем-горынычем (тут вообще всё смешалось — восток, запад, юг и север). Бабка остаётся без квартиры и со сломанной микроволновкой. Пионэра-дебошира гуси депортируют на историческую родину.

Иными словами, финская русоволосая архаика нуждается в молодой украинской рабочей силе, привозит её, но что-то пошло не так и эту коренастую брюнетистость гусь-самолёт отвозит, откуда взял… Так советским детям рассказывали краткую историю и современные реалии рабочей миграции из Украины в Эстонию

Читать далее

7 апр. 2018 г.

Пороблено

У одного з друзів у стрічці прочитав, чим відрізняються російські домові та естонські kratid — перші самі заводяться в смітті, інших створюють зі сміття та трьох крапель крови на шкоду сусідам.

Отже, проста логіка: якщо в одному місці це саме з’являється невідомо звідки, а в іншому це цілеспрямовано створюють, то з великою імовірністю можна твердити, що в першому воно з’явилося з другого. От же ж підступні естонці: тишком-нишком засилають капосне сміття на велику і ужасну росію! А ще їм бойові мольфари з Миротворця помагають! Пороблено!
Читать далее