Секс всюди, тільки не в сексуальності.
Жан Бодріяр «Спокуса».
Мішель Фуко, видатний французький філософ і вчений, 1976 року опублікував перший том свого майбутнього тритомника «Історія сексуальности», книги, що перевернула весь світ уявлень про природу сексуальности... Власне, Мішель Фуко знеприроднив, денатуралізував сексуальність, ствердив думку, що сексуальність ми мали не завжди, що вона з’явилася не так давно і була винаходом вікторіянської медицини, психології та психіятрії XIX століття. Іншими словами, наприкінці XIX століття те, що було раніше практикою, актом, сексом, а нерідко і гріхом, а контроль над чим здійснювала церква, поступово трансформувалося в ідентичність, вид, біологічну сексуальність, яка стала частиною тіла, психіки, залоз і гормонів. Церква говорила про гріховність певних (більшости) сексуальних практик і про спокуту гріха [1]; медицина ж робила сексуальність вродженою характеристикою тіла і самости, а незрідка — тілесною патологією і психічною перверсією.
Оцей есенціялістичний винахід медицини, що бачив сексуальність культурно індиферентною, об’єктивною та незмінною біологічною характеристикою, зревізували Фуко та деякі його попередники, вказавши на історичність сексуальности, на її культурну обумовленість і релятивність.
У багатьох пізніших роботах інших соціяльних конструктивістів розгорнуто широку і детальну панораму того, як у другій половині XIX і в першій треті XX століття клінічний дискурс формував, конструював, ліпив перші і найзначущіші сексуальні «види», забезпечивши появу спочатку слова і феномену гомосексуальність (виникнення слова Фуко датує 1870 роком), а пізніше гетеросексуальність.
Дуалізація безмежної палітри сексуальностей, спрощення їх до біному гомо-/гетеро- стало важливим механізмом «натуралізації» гетеросексуальности. Задля більшої дистанційованости, вивищености й оприроднення гетеросексуальности лікарі і психологи ретельно і невтомно виписували, вирізбляли, огранювали відмінну девіянтність гомосексуала, оснащували його специфічними фізичними і психічними якостями, «внутрішньою андрогінією» і «гермафродитизмом душі».
В Україні наприкінці XIX століття і в перші десятиліття XX століття, коли тут теж сформувався науковий інтерес до людської сексуальности, чимало етнографів львівської школи (Зенон Кузеля [2], Володимир Гнатюк, Федір Вовк та інші), лікарів-харків’ян (З. Гуревич, Ф. Ґроссер, А. Ворожбит), ентузіястів і просто талановитих аматорів заповзялися вивчати статеве життя тогочасних українців у місті й у селі, на фабриках і заводах, серед студентів і партійного активу. Записи опитувань, інтерв’ю, анкетування відомостей про «статеве життя», а також матеріяли широкозакроєних просвітницьких кампаній у царині «полових справ» складають нині неоціненну (і поки що неоцінену) базу для соціокультурного дослідження тогочасних процесів у сфері сім’ї та інтимности [3]. Ці матеріяли дають нам образки того, як поступово сексуальність концептуалізується, зодягаючись в шати медико-патологізуючого вокабуляру. Ось невеличка ілюстрація цього процесу.
Наприкінці XIX століття священик Марко Грушевський здійснив серію польових досліджень серед селян на полудневій Київщині, занотувавши, поміж інших пасторальних замальовок, також їхні міркування про дитяче «секеляння». Дослідник у виносці мимохідь завважує, що не тільки діти, але також «секеляються великі, дівки з дівками або чоловіки з чоловіками» (ще не з’ясовано, чому слово «секеляння», що походить від діялектної назви клітора «секель», в записах о. Грушевського стосується не тільки дівчат, але й хлопчиків і чоловіків). Загалом, записи свідчать, що селяни сприймали таку дитячу поведінку як природну, в значенні «до-культурну», може дещо «соромну»: «Оця Марійка та наша Хівринька, то соромно було й навернуться у повітку... Позаголюються обидві та повзають одне на одному. Стидив, стидив було, то вони де инче збіжаться собі»; «Ще й гаразд і їсти не тямлять, а вже сучі діти й шморгаються одне з одним. Лізе одне на одне, як поросята ті одне на одне». В інших висловлюваннях традицію зіставлено з таким атрибутом дитячої культури, як «іграшки» чи «пустощі»: «То пусте! Он уже більшенькі, то вже трохи і розбирає тай то буває злізуть ся собі. Пастушки вже, тай то який з їх спрос: играшка тай годі! Звісно діти!»; «Та хай і пустують! А вже ж хиба инакше не можна!»; «Та воно усі діти отакі бувають, що пустують собі», — так розмірковували собі селяни в вечірніх бесідах з місцевим священиком. Зенон Кузеля, який готував до друку та коментував ці записи Марка Грушевського, тут-таки згадує персонально спостережений випадок дитячого автоеротизму: «Я сам бачив в Бережанах на пасовиську, як забавлялися
Вже в наступному абзаці, перейшовши від етнографічних записів до стилістики наукового аналізу, Зенон Кузеля змінює тон і лексику на офіційно медичну. Автоеротизм вчений називає «неприродним» і «хворобою» і пише про непомірну його поширеність: «Неприродне [курсив тут і далі в цитатах мій. — М. М.] заспокоювання полових потреб знане тепер передовсім у цілій Европі, а крім того досить часто у деяких позаевропейських народів». Далі автор робить спробу відтінити мастурбацію (хоч і колективну) від парного «секеляння», означивши останнє вищою мірою патологічности, не просто «хворобою», а «збоченням», яке «вже треба причислити до психопатичних появ».
Відтоді сплило чимало води. Деякі ріки навіть потекли навспак. За наступне без малого століття і гетеро-, і гомосексуальність зазнали видимих, значних і значимих змін. Ці зміни множинні, назвемо такі глобальні явища як відхід від подвійного стандарту статевої моралі при оцінці сексуальности чоловіків і жінок, визнання права жінок на власну сексуальність, а чоловіків на власну чуттєвість, ратифікація однакової важливости як репродуктивного (для народження дітей), так і рекреативного (для насолоди) сексуального здоров’я, зростання толерантности до нетрадиційних форм статевого акту, леґалізація одностатевих союзів у деяких країнах світу тощо [5].
Соціяльний ефект цих змін часто називають сексуальною революцією. В Україні сексуальна революція розпочалася наприкінці
Гомосексуальність у пострадянському просторі (як в Україні, так і в решті країн) у перебігу інституалізації перебуває на перетині цілого оберемку різнопорядкових дискурсів. Те, що на Заході тривало впродовж тридцяти-сорока років, у пострадянских країнах, з огляду на специфіку соціополітичних процесів, відбувається чи не вдвічі швидше, породжуючи нові локальні соціокультурні явища і тренди. Приміром, коли на Заході в
Поява цих нових форм активности, через які ґеї та їхні соціяльні вимоги вперше ставали видимими, підірвала популярність і пишноту значно менш помітного, прихованого та марґінального ще радянських часів соціокультуного феномену — «плешок». Плешка є місцем, «де чоловіки, не витрачаючи сил і часу на ритуали залицяння, будучи вільними від матримоніяльних обов’язків і відчування стигми, можуть зреалізовувати свої гомоеротичні потяги» [9]. Нещодавно вивершені дослідження плешок презентують нам виразну картину субкультурних ґендерних ідентичностей, антуражу, стилістики, правил і ритуальности простору глухих паркових закутків, закинутих літніх театрів, лазень і туалетів, де збиралися гомосексуальні чоловіки [10]. Фемінізовані через лексику та манірну поведінку персонажі плешок, які могли говорити про себе в жіночому роді, мати жіночі імена (Квазимода, Прапорщиця, Психіятричка, Сюзанна, Жу-Жу), звертатися один до одного «сестро», «дівки», «бабусі» (старші чоловіки) є доведеною до сарказму грою з ґендером, жива ілюстрація панівного медичного та квазинаукового розуміння гомосесксуальности як ґендерної інверсії. Ось як описує Юрко Зікратий найекспресивніший типаж відвідувачів плешки, так званих «хабалок»:
Це специфічна манера розмови, що передбачає звертання до співбесідників у жіночому роді («дев-А-чки», «сёстры», «п-А-други», «проститутки»), чорний гумор, дотепи, сарказм... Хабал структурується через метафору (об’єкт кпинів описано через порівнювання з чимось ґротесковим і прикрим), а виконується як сценічна вистава, що передбачає маньєризм, зміну голосу, завчену фразеологію знаних травесті-артистів (передусім Вєрки Сердючки), висловлювання про себе в жіночому роді і, дуже часто, елементи суржику... Категорія «хабалки» обов’язково вміщує манеру поводження, асоційовану радше з жінками, ніж із чоловіками. Але, на відміну від британського swish (nelly) — підкреслено жіночої поведінки, у випадку хабальства ми маємо поведінку, означувану радше як «бабська», тобто набагато розв’язнішу й навіть аґресивну... [11]
В гомосексуальному середовищі нині намітилося певне протистояння стосовно переходу у видимий, публічний простір, що мало би статися завдяки «камінаутам» [12], відмові від «життя в комірці», леґалізації одностатевих партнерств, — себто невилучним складникам гомосекуального стилю життя на Заході. Ті мешканці «плешок», котрі дорослішали ще за Радянського Союзу, і молодші, хто успадкували цей конструкт гомосексуальності, часто не згідні з сучасними пропонованими ідеями відкритости. Вони вбачають найвищий сенс у закритому, потаємному існуванні, не розуміють потреби лібералізації і надають перевагу тим моделям надприхованої взаємодії та низької лексики, що їх успадкували за обставин криміналізованої гомосексуальности.
Масивний сучасний зсув від стилістики «плешкового» алкоголізму і хабалу в бік ґлянсової тренованої маскулінности і метросексуальности ілюструє як ідеологічні зміни в ґей-просторі пострадянських країн (встановлення релевантної ідентичности є політичною метою руху ґеїв, оскільки сприяє ефективному входженню гомосексуалів у соціум), так і зміну способів споживання, комерціалізацію гей-культури, появу її сеґменту в глобальному культурному супермаркеті, аж до радикальної заангажованости гомосексуальних образів ґлем-капіталізмом [13].
Якщо чоловіча гомосексуальна культура має «плешкову» передісторію, то гомосексуальність жіноча жодної історії в Україні не має. Антигомосексуальна кримінальна стаття на жінок не поширювалася, однак жіночі гомосексуальні стосунки залишалася невидимими в радянський час, схованими у звичному для жінок приватному домашньому просторі, — там, де жінки зустрічалися, а іноді складалися бувало і парадоксальним чином не усвідомлювані самими учасницями (sic!) гомосексуальні сім’ї.
Джон Д’Еміліо зазначив зв’язок розвитку клубної ґей-культури з розвитком капіталізму [14]. Економічна незалежність була легше досяжною для чоловіків, вона є важливою передумовою вивільнення особи з-під контролю батьківської сім’ї й уможливлює плюралізацію життєвих стилів. Соціяльно немобільні й економічно стримувані жінки тривалий час не влаштовували видимих гомосексуальних спільнот чи клубних «тусівок». Тільки віднедавна окремі клуби великих міст, як-от «Помада» в Києві, оголошують певний день тижня жіночим, надаючи майданчики для дозвілля гомосексуальним дівчатам і жінкам; лиш в останні кілька років почали організовуватися й інші комерційні відпочинкові заходи, капусники, тематичні вистави, костюмовані мандрівки на катерах, розвивається культура клубного «драк-кінґу» тощо.
Сучасний лесбійський рух за соціяльні права і свободи деякий час розвивався в фарватері ґей-організацій, де жіночі питання артикулювалися тією мірою, якою вони збігалися з задачами ґей-руху. Автономний лесбійський рух почав інституалізуватися допіру на початку
Упродовж цього часу в Україні викшталтувалася і лесбійська субкультура. Панівним і модним стилем у ній є молодіжний стиль дайк — із короткими стрижками, хлопчакуватими поставами, ретельно зістриженими нігтями, пірсинґом, у джинсах і сорочках чи майках. Чітким зголошенням про гомосексуальність може бути прикраса, малюнок або тату у вигляді лабрису, каблучка на великому пальці чи мізинці, елемент одягу в кольорах веселки. Стиль дайк можна також розглядати як антитезу домінантній у пострадянському просторі гіперфемінній ґламурній і об’єктивізованій жіночності (поява якої є відповіддю шлюбного ринку на формування нового класу багатих чоловіків «нових українців»). Дайки категорично відмовляються від одягу з «рюшами», стразами, підборами тощо, протиставляючи свою «справжність» «удаваній», «імітаторній», «містифікованій» фемінності ґламурних дівчаток, яких стереотипно вважають недалекими: «Клава [15] — повна дура в рюшечках, стразах і бантиках, обов’язково з довгим волоссям і нігтями (нафарбованими), використовує декоративну косметику і читає журанали, типу „Космополітен“, „Наталі“» (із форуму сайту www.feminist.org.ua).
Частина жіночої «тусовки» бунтує також і проти стереотипізації гомосексуальности, представляючи своїми стилями весь можливий спектр ґендерних жіночих презентацій — від скрайньої фемінности (такий стиль має назви «фем» або «клава» та часто-густо стає об’єктом кпинів), через побутові неокреслені чи типово молодіжні стилі до жіночої маскулінности («бучі», яких феміністично налаштовані лесбійки можуть осуджувати за потурання маскулінності).
Одним із парадоксальних явищ сучасної інституалізації лесбіґей-культури є вельми есенціялізована інтерпретація гомосексуальности майже всіма, зокрема й ідеологічно вишколеними представницями і представниками руху за права лесбійок та ґеїв. Гомосексуальність у цих випадках, прагнучи визнання своєї леґітимности, оперує тим самим вокабуляром «природности», апелює до тих самих медичних доказів «вроджености», якими її позбавляли прав на існування наприкінці XIX — на початку XX століття.
Майже повсякчасні зміни в лексиці гомосексуальности відбивають динамічність процесів усередині ЛҐБТ-спільноти. Наприклад, уже кілька років існує тенденція на вилучення з обігу в українській мові терміну «гомосексуалізм» як медичного і девіянтивного. Пропонують замінити його на м’якший і прийнятніший гомосексуальність. На Заході воліють зовсім уникати слова homosexuality, бо гомосексуальна ідентичність є, певною мірою, наслідком гомофобного поневолення. Послаблення гомофобії у західних суспільствах потроху позбавляє цю іншувальну риторику актуальности.
Самоназви ґей і лесбійка виникли й утвердилися в контексті ґей-лібераціоністського руху. Проте реалії України, хоча тут запроваджені й розвиваються західні конструкти гомосексуальности, надають цим ідентичностям місцевих особливостей, а назвам — локальних конотацій. Гомосексуальні чоловіки легко перейняли західну самоназву, поняття «ґей» майже цілком витіснило давніше «гомосексуаліст». Однак дослідники завважують, що самоназва ґей у вітчизняних обставинах утратила свій соціополітичний зміст і не свідчить уже про активну громадянську позицію її носіїв [16].
Все навпаки в жіночій гомосексуальній культурі. Тут поняття «лесбійка» менш популярне можливо тому, що це слово було адаптовано в українській мові значно раніше, ніж «ґей», у всякому разі вже в перші роки ХХ століття Зенон Кузеля пояснює одностатеві жіночі стосунки як «лесбійську любов» [17].
За останнє століття внутрішньомовні негативні конотати слова приросли намертво, чого не було з новим для української словом ґей, негативні смисли якого автоматично відщепилися при переході слова з англійської в українську мову (хоч ґеям англомовних країн доводилося проходити «чистилище» ідеологічної нормалізації цієї самоназви). Навіть клінічне слово «гомосексуалістка» легко поступилося не менш нищівному «лесбіянка». Можливо тому процес прийняття і перекшталтування конотатів цієї самоназви тривкий і проблематичний. Сьогодні прийняття назви лесбійка вимагає більшого виклику і хоробрости. А тому лише певний прошарок найзаповзятіших і найсміливіших використовують його як самоназву, яка позначає переважно більш чи менш соціяльно активних дівчат та жінок, які власними досвідами прагнуть формувати нормалізований і позитивний імідж як згаданій ідентичності, так і слову, що її означує.
Ще не до кінця усталився процес оформлення самоназв, коли на кін в Україні виходять постмодерні нон-ідентичности квір, що теж є феноменом західним. Квір, як і слово ґей, переходить в українську мову, очистившись від маргіналізуючих конотатів, і усталюється в українській мові, наперший погляд, як синонім гомосексуальности. Але це не зовсім так.
Поява нового терміну «квір» і його адептів зчинило занепокоєння і хвилі гострих суперечок у віртуальному ЛҐБТ-просторі України. ЛҐБТ-спільнота відмовилася приймати квірів, для яких навіть букви в загалновизнаній абревіатурі у нас не зарезервовано. Ще нечисленні адепти квір-ідентичності або асоціюються ґеям і лесбійками з фріками (епатажними персонажами, відомими нам пережвано з картинок західних карнавальних гей-парадів), або запідозрюються в пустопорожності (мовляв, це тільки мода на нове словечко і не більше) чи аполітичності (мовляв, квіри прикривають яскравою назвою свою політичну незрілість, бо політично викшталтувані ідентичності мають назви ґей та лесбі) і, за іронією долі, осуджуюються за надмірну «американізованість» (мовляв, нащо нам чуже «квір», якщо є свої знайомі слова) і за «недочасність появи» (мовляв, у нас ще не здобуто первинних прав, і нехай пост-ідентичності заждуть своєї черги). Вердиктом тривалих дебатів навколо теми квіру стало однозначне: «ЛҐБТ окремо, квір окремо» (з закритої розсилки ЛГБТ-ком’юніті).
Слово квір, втім, не має ані чітких дефініцій, ані навіть розмитих, бо в сам концепт закладена іманентна несхильність до дифінійованісти. Квір-теорія — академічна дисципліна, що сформувалася на Заході з прикінця
Тим часом на заході зміни зачепили і класичну, добре нам знану абревіятуру ЛҐБТ. Інколи до цього дружного квартету таки додається К, інколи К у квадраті, що означує queer, а також questionable, тобто нез’ясовані, що беруть під сумнів самі себе. Може додаватися також літера І, що означає інтерсексуалів, — людей, котрі відчувають себе відразу в двох ґендерах, або А — асексуали, які не почувають сексуального нурту і протистоять спробам бачити в цьому медичну проблему.
У межах освітньої та превентивної кампанії щодо ВІЛ/СНІДу в Україні було адаптовано й інші нові назви — абревіятури ЧСЧ та ЖСЖ позначають «чоловіків, які мають секс із чоловіками» та «жінок, які мають секс із жінками». В цьому випадку завдання полягає в тому, щоби виокремити віртуальну, умовну групу за формальною ознакою статевого партнера, безвідносно до ідентифікації її учасників. Хоча, у ґрунті речі, стать сексуального партнера має істотно менше значення, аніж сексуальна практика. У соціології сексуальности вже давно йдеться про те, що саме сексуальні практики, а не стать партнера, мали би правити за набагато надійнішу підставу для класифікацій та аналітичних вправ [21].
Дослідження ЧСЧ і ЖСЖ проілюстрували, що межі спільноти людей, які практикують сексуальні стосунки з особами тієї самої статі, не збігаються з межами спільноти тих, хто ідентифікує себе як ґей і лесбійка. Скажімо, в Україні 10% чоловіків, які мають секс із чоловіками, на час опитування були одружені, а 32% опитаних не вважали себе ґеями [22]. Своєю чергою, межі ідентичностей ґеїв та лесбійок, не цілком збігаються з межами лесбіґей-субкультури. Поза межами субкультур та ідентичностей існує сила-силенна «звичайних людей», сімейних чи самотніх, але однаково невидимих для суспільства та науковців.
***
Я тільки-но розпочинала свою статтю, коли навколо цієї, ще не виданої, збірки художніх текстів вибухнув перший скандал. Нібито офіційна влада анонімною директивою заборонила презентувати збірку на книжковому ярмарку. Втім організатори ярмарку вмить і публічно заперечили існування такої заборони, заявили свою відкритість для диспуту, чим позначили нову позитивну тенденцію: дискурсивну несумісність інтеліґентности та гомофобности.
Примітки
Цей текст, вміщнений як частина антології «120 сторінок Содому» (Київ: Часопис «Критика», 2009. — XIII+121+XXX с.), публікується тут із люб’язного дозволу його авторки Марії Маєрчик та відповідального редактора видавництва «Критика» Андрія Мокроусова.
1. Концептуалізування гріха сексуальности в Україні можна простежити на матеріялі захопливої колеції «гріхів розмаїтих» і епітимій, розглянутих у праці Миколи Сулими «Гріхи розмаитії: єпитимійні справи
2. Саме Зенон Кузеля вперше починає користатися словом сексуальність і вносить його тодішню видозміну «сексуалізм» в реєстр свого словника запозичених слів зі значенням: «Полове життя; сексуальний, половий» (Др Зенон Кузеля. Словник чужих слів. Київ-Ляйпціґ: Українська Накладня, Коломия: Галицька НАкладня, Winnipeg Man: Ukrainian Publishing. — [≈1918], С. 272. Вчений адаптовує і ряд інших слів модерної сексуальності: аборт, гедонізм, еротизм, ерекція, онанізм, полюція, флірт, помада (котра ще фігурує з дефініцією «масть на волосся»), котрих не було в лексиконі традиційної української культури.
3. Частково (наскільки ці процеси збігалися в Україні й Росії) ранньорадянська політика сексуальности вивчається в монографії: Frances Le Bernstein. The Dictatorship of Sex: Lifestyle Advice for the Soviet Masses. Northern Illinois University Press, 2006. Щодо гомосексуальности того ж періоду див. також: Д. Хили. Гомосексуальное влечение в революционной Росии. Регулирование сексуально-гендерного диссидентства, пер. з англ., Москва: Ладомир, 2008.
4. Мр. Г[рушевський]. «Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. Матеріяли з полудневої Київщини. Обробив З. Кузеля», Матеріяли до українсько-руської етнольогії, Т. VIII, 1906, С.
5. Глибший аналіз цих сучасних процесів див.: Анурин В. Сексуальная революция на марше (предисловие переводчика) // Гидденс Э. Трансформация интимности. Сексуальность, любовь и эротизм в современных обществах. — Москва: Питер, 2004. — С.
6.Сексуальна лібералізація інколи викликає острах і моральні паніки в нашому суспільстві, адже реформуються найконсервативніші соціяльні інститути — сім’я та сексуальність. За іронією долі, тоді, як ці інститути деформалізуються і в них зростає вага і важливість емоційного контакту, інтимности й чуттєвости, побутове мислення тлумачить цю зміну протилежно — як занепад і девальвацію моралі, деґрадацію і знедуховлення. Сучасна українська академічна наука не надто цікавиться цією мікросферою людських взаємин, а тому академічний і освітній дискурси не забезпечують ані ширших методологічно закроєних візій, ані глибшого делікатного соціокультурного аналізу трансформацій у царині інтимности й сексуальности. Внаслідок цього сучасні соціяльні явища оцінюються за замшілими медичними тиглями більш ніж сторічної давности, які вже в момент створення були ідеологічно упереджені і вузькі, або, що неприпустиміше, оцінюються за чиїмись приватними нормами і мірками, що призводить до хибних й упереджених оцінок, покручів, стереотипізації, а відтак напружень і протистоянь, як-от нинішній конфлікт між Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі та суспільством, мораль якого комісія щосили прагне захистити.
7. 28 червня 2009 року з нагоди
8. Детальніший опис тогочасної ситуації див.: Голубая книга. Положение геев и лесбиянок в Украине, Киев: Нора-Принт, 2000, С.
9. М. Касянчук, Є. Лещинський. «Аналіз соціальних ідентичностей чоловіків, що мають секс з чоловіками, в українському суспільстві (на прикладі Донецької області)», Український Соціум, 2008, № 3 (26), С.
10. М. Касянчук, Є. Лещинський. «Аналіз соціальних ідентичностей...»; М. Касянчук, Є. Лещинський. «Графіті як елемент субкульутури великого міста», Особистість і мегаполіс: антропологічний аспект. Збірник матеріалів регіональної науково-практичної конференції, Донецьк: ДІСО, 2008, С.
11. Цит. за: Касянчук, Лещинський. «Аналіз соціальних ідентичностей...».
12. Камінаут (від англ. coming out) — сленґовий вислів, що виник у контексті західного ґей-руху й означає вихід у публічний простір, оприлюднення (перед родиною, друзями та ін.) своєї сексуальної орієнтації. Вважається, що зі зростанням кількости камінаутів має зменшуватися гомосексуальна стигма в суспільстві.
13. Теоретизування навколо ультрасучасного феномену глем-капіталізму див.: Д. Иванов «Глэм-капитализм» (Спб., 2008). З інтерв’ю з автором: «Гіпертрофована яскравість і прямолінійні асоціації з розкошем і богемним життям, сексом і екзотикою привертає увагу, і тому в економіці, залежної від уваги, саме активно культивований гламур створює нових чемпіонів ринкової гонки — виробників і споживачів усього „страшно красивого“». Окремі тренди гей-гламуру представлено в сучасній стрічці Андрія Кончаловського «Глянець» (2007).
14. J. D’Emilio. «Capitalism and Gay Identity», Culture, Society and Sexuality, ed. Richard Parker & Peter Aggleton, Routledge, 1998, P.
15. Цим словом називають гетеросексуальну, але також і гомосексуальну ґламурну жінку.
16. Див. також: Касянчук, Лещинський, «Аналіз соціальних ідентичностей...».
17. Мр. Г[рушевський]. «Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. Матеріяли з полудневої Київщини. Обробив З. Кузеля», Матеріяли до українсько-руської етнольогії, T. VIII, 1906, C. 68.
18. Запропонований квір-теорією концепт «негетеронормативности» дозволяє уникнути дихотомії гомо-/гетеро-, оскільки орієнтується не стільки на формальну ознаку статі сексуального партнера, скільки на ідеологеми, базові принципи організації сексуальності конкретної людини і побудови взаємин у парі. Ці ідеологеми складаються з множинного непростого плетива гендеру, статі, віку, секуальних практик, репродуктивної політики, соціальної активності, фінансового положення тощо. З цього огляду гетеронормативною може бути і гомо- і гетеросексуальна пара, водночас релевантним є і зворотнє твердження: різні пари можуть зберігати негетеронормативність.
19. Відомий британський соціолог Ентоні Гідденс вводить термін «пластичної сексуальності» аби означити сексуальність як змінну, незастиглу характристику особи. Див.: Гидденс Э. Трансформация интимности. Сексуальность, любовь и эротизм в современных обществах. — Москва: Питер, 2004.
20. Аннамарі Джаґоз у книжці «Вступ у квір-теорію» (Annamarie Jagose. Queer Theory: An Introduction. New York University Press, 1997; російський переклад вийшов у московському видавництві «Канон» 2008 року) ставить під сумнів гомосексуальність як уніфіковану, стабільну і зв’язну категорію.
21. Див., наприклад, Halberstam, Judith. Female Masculinity. — Duke University Press,1998.
22. Л. Амджалін, К. Кащенкова, Т. Коноплицька, О. Лисенко та ін. Моніторинг поведінки чоловіків, які мають секс з чоловіками, як компонент епіднагляду другого покоління: Аналітичний звіт. Київ: МБФ «Міжнародний альянс з ВІЛ/СНІД в Україні», 2005, C.
Немає коментарів:
Дописати коментар